Мураховичи

Ранком, перед тим як вирушити на роботу, я зібрав кілька яблук у нашому саду, щоб пригостити колег. Коли я їхав у метро, помітив на своїй футболці маленьку чорну мурашку. Це моя провина – я уважно оглядав яблука, щоб випадково не вирвати щось зайве, але не помітив, як вона пробралася до мене. Тепер цей мурашка супроводжує мене в дорозі, і ми разом прямуємо до нових пригод.

Я назвав його Мураховичем.

Він обережно пересувався через мої грудей, намагаючись триматися ближче до центру, до сонячного сплетіння. Раптом мені стало зрозуміло, чому так: я був єдиним залишком з тих країв, де виростали яблука і де він сам провів своє дитинство. Хоча ми з ним і жили окремо, між нами не було жодної близькості, тепер я уособлював острів, що відокремився від батьківщини Мураховича. У цьому вагоні також було багато інших островів — втомлені, не молоді солдати та гарні молоді дівчата. Проте він їх не знав і боявся пізнати.

Мене мучила провина, і я нечутно заговорив з Мураховичем. Сказав йому, що й у мене отак трапилось у молодості - покинув свою маленьку батьківщину й опинився серед чужих людей. Якби хто знав, як то було незатишно й сумно. Одначе якось воно так згодом сталося, що я став своїм поміж тих людей, хоча, як тепер бачу, декого треба було обходити десятою дорогою. Тільки ж я тоді цього не знав, не вмів знати. І вони вкрали у мене кращі роки, а коли я зрозумів це, було вже пізно щось виправляти. Слава Богу, ще є трохи тих, хто нічого не краде, а тільки дарує, і це при тому, що я тепер набагато менше на те заслуговую, ніж у молодості, і це нелегко, бо я не знаю, чим віддячити тим людям. І таки неймовірно, що вони є.

Коротше, я переконував Мураховича, що жити можна й у чужих краях. Тільки обережно. Він слухав уважно, і ми доїхали на край світу. Через кілька днів я бачив його там, на столі, на тім місці, де лежали яблука.