Олександр Положинський про свій шлях до збройного захисту України: як він взяв до рук зброю і став на оборону країни

До початку війни він був відомим співаком, а тепер став військовослужбовцем ЗСУ з досвідом у бойовому підрозділі. Як відбулася ця зміна?

Я відчував, що масштабне вторгнення неминуче і що мені доведеться пережити велику війну, а також брати в ній участь. Вже 1 лютого 2022 року я вирішив приєднатися до місцевої тероборони у Луцьку, яка, як мені здавалося, була ідеальним перехідним етапом між цивільним життям і військовою службою. Я ніколи не бачив себе як Рембо чи супергероя, але для мене було важливо взяти зброю і стати на захист своєї країни.

22 лютого 2022 року розпочалися воєнні дії та бої за Київ. У столиці активно створювали загони територіальної оборони, які навіть брали участь у бойових операціях. З'явилися чутки, що зброю роздавали безпосередньо з КамАЗів.

Разом із товаришем вирушив до Києва, де приєднався до бойової частини Збройних Сил України.

Які випробування довелося пройти під час війни?

У моєму бойовому досвіді немає нічого героїчного. Я вирушив на фронт як звичайний солдат. Одного дня нас направили для підсилення одного з підрозділів ЗСУ під Бахмутом. Тоді бої ще не були такими запеклими, оскільки російські війська наступали в районі Сєвєродонецька.

У Бахмуті нас підняли за тривогою та доставили на позиції. Через обстріли зайти вдалося не одразу. Ми кілька разів поверталися, залягали, розвантажувалися, потім знову завантажувалися в автомобілі. Нарешті, зайняли позиції в посадці, переночували, а наступного дня вийшли безпосередньо на об'єкт.

Це була якась промислова зона — можливо, очисні споруди чи щось подібне. Ми там закріпилися, облаштували оборонні позиції, організували спостереження та забезпечення ресурсами. Через кілька днів наш взвод потрапив під обстріл, внаслідок чого загинули командир взводу та декілька наших товаришів.

Під Бахмутом ми провели десять днів. Ворогів спостерігали через бінокль, постійно були під обстрілами, на які не могли відповідати через відсутність відповідного озброєння. Дрони використовувати було важко через глушіння зв'язку. У нас не було артилерії, танків і далекобійної зброї. Ми мали лише гранатомети з обмеженою дальністю до кількасот метрів і автомати Калашникова.

Як ти обійняв посаду командира відділення 47-ї бригади?

Насправді це найменша основна одиниця Збройних сил України. За певних обставин більшість військовослужбовців здатні досягти такого рівня особистого розвитку, щоб зайняти цю посаду. Це не є значним досягненням. Все залежить від бажання людини вчитися, набувати нові навички й вміння, брати на себе відповідальність за інших. Я був до цього готовий, інакше навіщо було йти в ЗСУ.

Я постійно відвідував тренінги, працював з різними інструкторами і активно цікавився. Я прагнув здобути якомога більше військових знань, навичок і вмінь. Навіть просив направити мене на офіцерські курси, але мені відповіли: "Тобі вже за 50!". А мені щойно виповнилося 50 -- лише через два тижні після вступу до ЗСУ. Ну, добре, на офіцерські курси не піду, але я все одно продовжував цікавитися, багато читав, дивився відео, спілкувався. Паралельно займався матеріальним забезпеченням нашої роти і допомагав іншим підрозділам. Зрештою, можливо, я проявив певні лідерські якості, що дозволило моїм командирам ухвалити відповідне рішення. Незабаром після повернення з фронту я пройшов навчання за кордоном і став командиром відділення -- відповідав за кадри, формування відділення і проводив базову військову підготовку бійців.

З якими особистостями довелося співпрацювати під час твого перебування у складі бойового підрозділу ЗСУ?

ЗСУ -- це зріз суспільства. Там є різні люди і за віком, і за життєвим досвідом, і за професією, і за інтересами. Враховуючи специфіку нашого 47-го батальйону, на той момент значна кількість цих людей були добровольцями, які прийшли з усвідомленням того, для чого вони йдуть до ЗСУ. Вмотивовані, націлені на те, щоби боронити Україну і виганяти ворога за її межі. Люди, які відкривають в тобі все краще, що ти можеш в собі відшукати, з якими переживаєш особливі події часом пов'язані з ризиком для життя і які через це стають тобі близькими, рідними. На фронті чи прифронтових територіях є відчуття єдності з людьми, бо вони є твоїми однодумцями в багатьох питаннях. Це відчуття великої родини, коли ви робите і боретеся за те саме.

Якщо розглядати армію як відображення суспільства, то в чому полягають відмінності між людьми на передовій та в тилу?

У тилу немає можливості для миттєвої ідентифікації. Люди не носять табличок із переліком їхньої корисної діяльності для оборони країни. Ти бачиш людину, яка веде своє повсякденне життя. Але що приховано за цим фасадом? Тобі це невідомо. Ти не будеш підходити до кожного і запитувати: "Чим ти займаєшся? Ти просто п'єш каву чи ще й донатиш? Плетеш сітки? Волонтериш? Працюєш на підприємстві, яке виготовляє дрони? Можливо, сам у вільний час збираєш дрони вдома?". Навряд чи ти будеш підходити до кожної людини з такими питаннями. Так само ти не станеш запитувати: "Яким ти бачиш майбутнє України? Чи хочеш ти, щоб Україна була незалежною, самодостатньою, розвиненою та авторитетною державою?". Ти не будеш це у кожного питати. І через це все стає складніше.

В української армії багато жіночих облич. На твою думку, чи дійсно війна припинила бути суто чоловікою справою і чи є в армії гендерна рівність? Як це виглядає на практиці?

Я не розрізняю бійців за статевою ознакою. Вміння та бажання захищати свою країну визначаються не статтю, а індивідуальними якостями кожної людини.

У нашій роті головним медиком була дівчина. Ми чудово взаємодіяли: я займався забезпеченням, а вона координувала потреби через волонтерів. На деякий час обов'язки командира роти виконувала Юлія Шевченко. У мирному житті вона була аспіранткою кафедри кримінального права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, а з початку 2021 року працювала в управлінні проведення обов'язкових повних перевірок НАЗК. Юлія виявила себе як чудовий командир і людина, завоювавши серця всіх бійців роти. На жаль, вона загинула, і це стало великою втратою та глибоким болем для нас усіх.

Я маю честь знати чимало дівчат та жінок, які служать в армії, і надзвичайно ціную їх як особистостей. Я захоплююсь їхньою високою професійністю та самовідданістю, і відчуваю до них глибоку повагу та велику любов.

Очевидно, що деякі завдання краще виконують жінки, а інші — чоловіки.

Часто доводилося чути, що жінки мають кращу влучність у стрільбі та стають відмінними снайперами.

Я за те, щоби в українському війську були вмотивовані люди, які усвідомлюють, що вони там хочуть робити, для чого вони туди йдуть. Друге питання, чоловік це чи жінка. Разом з тим я вважаю, що Збройні сили повинні максимально сприяти тому, щоб жінки в їхніх лавах почувалися максимально комфортно. Йдеться не про кращі за чоловіків умови, а про те, що протягом тривалого часу жінок в ЗСУ було небагато, і тому є дуже багато непродуманих моментів -- і якісь гігієнічні питання, і організаційні, я чув, що є проблеми зі зброєю, зі спорядженням, із формою для жінок. Цими питаннями займаються, звісно, але не впевнений, що вони завжди вирішуються якісно.

Як збройний конфлікт вплинув на українське суспільство? Чи можна стверджувати, що в останні роки відбулася значна еволюція національної ідентичності? Як ти оцінюєш ці зміни?

Події, такі як війна, особливо та, яку ми зараз ведемо проти нашого супротивника, мають екзистенційний характер, адже це боротьба за наше виживання. Ворог прагне знищити як нашу націю, так і державу. Такий масштаб конфлікту, численні жертви та руйнування неминуче призводять до змін. За спостереженнями серед багатьох моїх знайомих, я помічаю значне зростання рівня патріотизму та громадянської відповідальності за майбутнє нашої держави і народу України.

Ті, з ким я багато років спілкувався російською, свідомо переходять на українську мову як у суспільному, так і в особистому житті. Це, на мою думку, має велике значення.

Не маю наміру критикувати тих, хто спілкується російською, проте хотів би дізнатися, чому людина, яка може без перешкод перейти на українську, цього не робить.

Безперечно, існують і труднощі. Українцям не завжди вистачає згуртованості. Значна частина тих, хто вважає себе патріотами, готові ставити свої особисті амбіції вище за інтереси країни. Багато хто намагається уникнути активної участі в обороні, знаходячи виправдання і пояснення для своєї позиції. Однак, я хочу зосередити увагу на позитивних аспектах. Бажано, щоб усе найкраще, що виявили українці за ці два з половиною роки — взаємозв'язки, прагнення до єдності та взаємної підтримки — продовжувало розвиватися, поширюватися і міцнішати. І не лише на емоційному рівні, але й у численних зовнішніх виявах.

Як конфлікт трансформував наші відносини з сусідніми державами та міжнародною спільнотою? Яким ти уявляєш новий статус України в європейському контексті?

Україна виступає своєрідним індикатором, який нині у світі сприяє розкриттю сутності людей, організацій та держав.

Завдяки нам світ побачив, наскільки недієвою і атеїстичною структурою є Організація Об'єднаних Націй. Вона взагалі нічого не вирішує. Вона взагалі не переймається вирішенням важливих питань майбутнього світу. Ми побачили слабкість Ватикану. Те, що чуємо від очільника цієї церкви, Папи Римського, дуже сильно контрастує з догматами католицизму.

Україна, переживаючи трагічні випробування, нагадує світові та Європі про забуті істини.

Іноді вони цього не помічають, а іноді навіть не бажають дізнаватися. Проте від цих знань залежить майбутнє як Європи, так і всього світу.

Як бачиш відбудову України і участь у ній наших західних партнерів?

Якби мене запитали, як я б організував масштабну відбудову, то спершу я б поцікавився, хто готовий допомогти нам у цьому. Наприклад, якщо 50 країн висловлять свою готовність, наступним кроком було б з'ясувати, на який обсяг допомоги ми можемо розраховувати. З огляду на це, я б запропонував кожній країні взяти на себе відбудову певних регіонів і міст. Наприклад, 10 країн можуть взятися за реконструкцію Маріуполя, Бахмута або інших зруйнованих українських міст. Я вважаю, що ці країни, в координації з представниками України, мають самі пропонувати плани дій і реалізовувати їх, залучаючи свої команди, а також максимально використовуючи українську робочу силу. Основне, щоб вони самостійно формували бюджети, контролювали витрати на відбудову, керували проєктами і ділилися своїм досвідом з нами, щоб у майбутньому ми могли застосовувати ці знання самостійно.

Що вселяє в тебе віру в перемогу, і як ти собі її уявляєш?

Я не історик, але багато цікавився історією.

В історичному контексті ми, можливо, навіть ніколи ще не мали такої сильної держави, як маємо зараз, з такою сильною армією і з такою потужною зовнішньою підтримкою

Ці три чинники вселяють у мене впевненість у тому, що ми маємо високі шанси на перемогу в цій війні.

Якою буде ця перемога, залежить від багатьох факторів. Особисто мені хотілося б, щоб Росія як єдина держава припинила своє існування та розпалася на безліч національних утворень. Навіть якщо кожне з цих утворень буде вороже налаштоване до України, окремо вони не становитимуть такої загрози для майбутнього нашої країни, як велика об'єднана Росія, що під своїм шовіністичним, імперським крилом тримає малі національні держави.

Яким стане українське культурне середовище після війни?

Я вважаю, що нам ще належить зіткнутися з новими хвилями впливу російської музики та культури в різних формах, а також з готовністю багатьох українців приймати цю співпрацю і ставати частиною російського культурного простору. Мені здається, що ці виклики нам доведеться долати неодноразово. Однак усе залежить від того, за яких умов і в яких обставинах завершиться війна.

Як виглядає Україна твоєї мрії, де ти бажаєш жити в майбутньому?

Я безмежно люблю Україну. Не як державу, а як місце мого народження, місце, в якому я живу, яким цікавлюсь, яким люблю подорожувати, коли в мене є така можливість, яке я люблю вивчати. Це не якась одна крапочка на карті, це дуже велике місце.

Україна для мене особлива у всіх своїх проявах: від східних регіонів до західних, від південних до північних, а також у самому серці країни.

Я обожнюю безліч місць і велику кількість людей. Мрію про систему державного управління, яка б сприяла розвитку всього найкращого, що тут є, і перешкоджала б проявам усього негативного. Якби ми змогли створити таку державу, у якій хотілося б жити всім розумним людям, це була б країна моїх мрій.